Теория и практика рыбалки
Свято щучого хвоста
Потім «чемпіонську» щуку купував хтось із поважних городян. У кінці 19 – на початку 20 століття на святковій площі ми з вами могли б побачити, скажімо, предводителів дворянства Питленка, Магденка або Остроградського, графа Капніста, міських голів Диздерєва, Ізюмова або Гусєва, командирів 35-го і 36-го полків, фабрикантів і купців Дурунчу, Файдиша, братів Зейптів, Унгерн-Штернберга, братів Гебгольдів, Сандомирського, Шапошникова, Рабиновича, Поддєрєгіна, Чуркіна, Алісова, Кушнарьова, Зубарєва, Гурарія, Ямпольського, земських діячів Колачевського, Устимовича та інших.
Це був справжнісінький і дуже своєрідний аукціон. Перед рибою ставили столик або ліпили підставку із снігу, вмощували крислатий солом’яний бриль. Щойно проголошений «отаман дніпровських щук» називав ціну, а учасники торгів називали свою, все більшу й більшу. Причому, на відміну від звичайних аукціонів, де учасники називали суму, яку готові заплатити, а платив лише переможець – тут кожен названу суму зразу опускав у бриль. Підходити можна було декілька разів. Небагаті городяни, які не брали участі в аукціоні, мовчки опускали у бриль хоч якусь невеличку суму. Вигравав, зрозуміло, той, хто дав найбільшу ціну. Рибину він урочисто передавав міській лікарні або дитячому притулку. Суддя змагань підходив до старшого лікаря чи до завідувача притулком і голосно, щоб усі чули, промовляв: «Пан такий-то просить Вашу милість прийняти цю щуку для Ваших підопічних». А той повинен був так само голосно промовити: «Дякую пану за доброту і увагу до стражденних! Нехай Бог благословить Вас І Вашу родину на увесь рік!»
Варто зауважити, що в ті часи щуки вагою у пуд-півтора не були дивиною, тому ними можна було нагодувати чимало людей.
Дарувальнику ж, за традицією, підносили самий лише щучий хвіст на кукані. Причому, знову ж таки за традицією, він повинен був сказати: «Ой, який важкий, я сам і не донесу!» І тоді, особливо коли його дім недалечко, всюдисуща дітвора юрбою несла щучий хвіст до обійстя, застромивши його на жердину, прикрашену стрічками і дзвониками. Діти стукали у ворота і гукали: «Господине, господине, вам господар щуку для юшки прислав!» Сусіди вибігали на ганки, підходили до воріт, вітали жінку, а горда за свого мужа і потішена увагою хазяйка роздавала дітям ласощі, дрібні гроші, а часто й запрошувала до столу та пригощала млинцями.
Якщо ж переможець аукціону жив далеченько, то щучий хвіст несли до його саней чи брички. Дружина, яка щиро вболівала під час торгів, намагалася швиденько добігти до саней і робила вигляд, що нічого не знає про результати. Жердину закріплювали на спинці саней, а дітям роздавали солодощі та дрібняки.
Визначену початкову ціну за рибу віддавали рибалці, а всі інші зібрані кошти йшли на благодійність, про що було наперед оголошено: скажімо, для міського училища, дитячого притулку, на придбання книг або передплату журналів для міської бібліотеки тощо.
Ось чому взяти участь у «Святі щучого хвоста» кременчужани вважали для себе за велику честь. А візники, які відвозили до лікарні подаровану рибу, частенько не брали із старшого лікаря Богаєвського чи іншого лікаря гроші за проїзд, щоб таким чином бути причетними до доброї справи.
Можливо, це просто співпадало, але, за переказами, учасникам «щучого аукціону» і особливо переможцям дуже щастило у справах протягом усього року. Хоча нічого дивного: добрі вчинки інколи винагороджуються ще на цьому світі.
Правил на цьому рибальському змаганні було всього два: перше – перемагає найбільша щука, і друге – участь бере будь-яка велика риба, аби лиш вона була щукою (таку формулу могли придумати лише кременчужани!). Звичайно ж, по факту найбільшою рибиною не обов’язково виявлялася щука: частенько траплявся і сом, і вгодований, мов кабанець, сазан, і великий судак.
Для такого випадку теж була традиція: ще перед початком змагання удачливий рибалка, котрому упіймався, наприклад, вусатий сомище чи судак у півтора-два аршини, голосно, щоб усі чули, промовляв: «Соме-соме, ти не в себе вдома, від сьогодні ти звешся щука, буде тобі наука!» або «Був ти судаком, а відтепер будеш щупаком!»
Розпочинаючи змагання, суддя повинен був суворо спитати: «А що серед щук робить оцей сом (судак)? Ану, заберіть його звідси!» Рибалка ж мав відповісти: «Це раніше він був сом, а тепер його звуть щука; ось у мене і свідки є!» — і глядачі це голосно підтверджували.
На виручені від продажу найбільшої риби гроші новий «отаман дніпровських щук», як правило, пригощав усіх учасників змагання. Частенько рибалки приносили полумиски, казани і на таганах варили юшку прямо біля опудала Марени – «хай звикає до диму!», їли самі під горілочку та пригощали людей.
Вся інша виставлена риба дуже швидко розкуповувалася – адже її треба було спожити до кінця Масниці.
Алла Гайшинська, директор Кременчуцького краєзнавчого музею
Текст передруковано з сайту: kremen.today
